Ілля Кливак

Матеріал з Тернопедії
Перейти до: навігація, пошук


Священник, громадський діяч
о. Ілля Кливак
Priest Illia Klyvak.jpg
Инші імена: о. Ілля Клівак
Народження: 29.07.1880
с. Перемилів, нині Гусятинський район, Тернопільська область, Україна
Смерть: 10.04.1942,
тюрма в м. Ташкенті, нині Узбекистан
Громадянство: size Австро-Угорщина → size ЗУНР (Flag of the Ukrainian State.svg УНР) → size Польща
Родина: батько — Теодор (Федь), зять — Микола Колесса, брат — Корнило
Освіта: Львівська генеральна греко-католицька духовна семінарія (іспит зрілости в Тернопільській гімназії)
Військова служба: Леґіон УСС
Релігія,
духовне життя: 		сотрудник, адміністратор парафій, парох у Чорткові, Язловці, Мшанці, Косові, Білобожниці, Одесі, Тисмениці
Громадська діяльність: діяч та засновник українських товариств, член Бучацького повітового комітету ЗУНР
Відзнаки: пам’ятник у с. Мшанці
Вікісховище
У «Тернопільській енциклопедії» є статті про инших людей з прізвищем Кливак.

о. Ілля Кливак (29 липня 1880, с. Перемилів, нині Україна — 10 квітня 1942, тюрма в м. Ташкенті, нині Узбекистан) — український греко-католицький священник, учасник національно-визвольних змагань, громадський і кооперативний діяч, просвітянин. Репресований російським, польським, більшовицьким окупаційними режимами. Реабілітований.

Життєпис

Народився 29 липня 1880 року в селі Перемилові[1] Гусятинського повіту[2] коронного краю Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорська монархія (нині Гусятинського району на Тернопільщині, Україна) в сім'ї селянина[3] Теодора[4] Кливака. Мав брата Корнила[5] (1896—?), репресованого московсько-більшовицьким режимом[6].

1903 закінчив перший рік навчання у Львівській генеральній греко-католицькій духовній семінарії[7], 1904 — II[8], 1905 — III[9], 1906 — IV, склав іспит зрілости в Тернопільській гімназії[10]. Рукоположений 28 жовтня 1906[1][11].

1906—1907 — сотрудник у с. Косові[12] Чортківського повіту, 1907—1908[12] — завідатель парафії в м-ку Білобожниці[13], 1908—1910 — сотрудник у м. Чорткові[12] (мешкав у Вигнанці[14]), 1910—1911[12] — сотрудник у м. Тисмениці[15], 1911—1913[12] — завідатель парафії в с. Ясенові Пільному Городенківського деканату[16], 1913—1914[12] — завідатель парафії в с. Марківцях Тисменицького декананату[17].

Служив у Леґіоні Українських Січових Стрільців[18]. У 1914 під час першої світової війни заарештований як галицький інтелігент, разом з иншими душпастирями висланий вглиб Росії — до Симбірська над Волгою. Весною 1915[19] повернувся із заслання спочатку на терени Східної Галичини, а згодом оселився в Одесі (через відсутність документів невідомо, чи з власної ініціативи; історики О. Музичко та Т. Вінцковський вважають, що здійснив це за ініціятивою митрополита Андрея Шептицького), де став парохом греко-католицької громади (1917—1918), яка перед приходом більшовиків налічувала майже 4000 вірних[20]. Найвірогідніше, десь на початку 1919 виїхав з Одеси[21]. Був адміністратором парафій у м. Язловці (1918–1919) і с. Полівцях (1919–1922) Чортківського деканату[22].

7 листопада[23] за участи 209 делегатів із 70-ти громад повіту відбулися збори (голова — о. Денис Нестайко), на яких обирали бучацького повітового комісара та членів повітового комітету. На пропозицію новообраного комісара д-ра Іляріона Боцюрківа територію повіту поділили на 5 округів (Бучацький, Язловецький, Золото-Потіцький, Монастириський, Устя-Зеленський), кожен з яких представляли троє осіб як члени Повітового комітету; разом[24] з о. Іваном Орестом Проскурницьким (адміністратор-експозит у Новосілці Язловецькій)[25], Грицем Парботою (господар з Ріпинців) увійшов до його складу від округу Язловець[26].

У 1921[27]—1939[1] — парох у с. Мшанці Тернопільського повіту (нині Теребовлянського району). Тут у братській могилі на сільському цвинтареві поховані Січові стрільці, які загинули 10 червня 1919 в бою за Іванківку, тому вирішив зробити їхнє поховання могилою-пам’ятником усім борцям за волю України[3] та полеглим за народну справу, 1922-го очоливши комітет з його побудови. Вів національно-просвітницьку діяльність, був головою осередку товариства «Просвіта», гуртків «Відродження» та «Самоосвітник» (створені за його ініціятиви, очолював Данило Костирський[21]), створив кооперативу «Поміч», кредитову кооперативу «Bipa», районову молочарню, з Миколою Колессою — хор. Вів боротьбу з курінням, пияцтвом, в «Самоосвітнику», котрий відвідувала вся сільська молодь, вивчали неперекручену українську історію та географію рідного краю. Щороку організовував прощі до Зарваниці, брав активну участь у з’їзді Української Молоді — Христові у Львові. В міру сил та в рамках закону боровся за права й гідність свого гнобленого українського народу.

Кілька разів його штрафувало староство (зокрема, одного разу на 500 злотих, але окружний суд у Тернополі зменшив до 300). 1938 після чергової промови в час Зелених свят на могилі Січових стрільців тодішня влада, зібравши доноси, звинуватила отця в антидержавній діяльності, потім вислала з села[3] (за повідомленням часопису «Діло», повітове староство в Теребовлі виселило священника, заборонивши оселятися в прикордонній смузі протягом трьох років[20]). Тому владика Григорій Хомишин перевів отця на Підгір’я без права повернення до с. Тисменичан Тисменицького деканату[19][28].

За Д. Сивицьким, після більшовицької анексії повернувся до Мшанця[3], за Р. Делятинським, від 9 березня 1939 до травня 1940 — сотрудник у с. Тисменичанах Тисменицького деканату[1]. 9 липня 1940[5][29] заарештований Буданівським РВ НКВС[5] (за даними Д. Сивицького, в райцентрі Буданові[3]), звідки переведений до Чортківської тюрми[3]. Засуджений до розстрілу 16 січня 1940 Тернопільським облсудом. Верховний суд СРСР замінив вирок на 10 років ВТТ з конфіскацією майна і п'ять років позбавлення прав[5][30]. Після чотирьох місяців допитів і тортур його побитого і хворого відправили по етапу в Середню Азію[3].

Помер 10 квітня 1942 року внаслідок паралічу серця в тюрмі м. Ташкента[19] (нині — столиця Узбекистану).

Реабілітований 1 серпня 1991[5] на підставі статті І Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні від 17 квітня 1991 року».

Родина

Дружина — Текля з Чубатих, селянка, після арешту чоловіка, ймовірно, переїхала до сестри у Перемилів, де й померла[3]. Діти:

  • Дарія (1906—?), у заміжжі Зубрицька,
  • Модест (1909, Чортків — 24.01.1992),
  • Надія Мирослава (8.08.1911, с. Ясенів — 1990), чоловік — Микола Колесса,
  • Зеновій (1913—1994).

Вшанування

У жовтні 2015 в с. Мшанці відкрили відкрили та освятили пам’ятник о. Іллі Кливаку за присутности його внука Яреми Колесси, дириґента, освітянина, сина українського композитора, дириґента, освітянина, громадського діяча, народного артиста СССР Миколи Колесси[31].

Примітки

  1. ↑ 1,0 1,1 1,2 1,3 Делятинський, Р. Станиславівська єпархія Греко-католицької церкви в суспільному житті Галичини (1885–1946 рр.). — Івано-Франківськ, 2017. — С. 386.
  2. ↑ Peremiłów // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1886. — T. VII : Netrebka — Perepiat. — S. 958. (пол.)
  3. ↑ 3,0 3,1 3,2 3,3 3,4 3,5 3,6 3,7 Сивицький, Д. Нескорений отець Ілля Кливак // Золота пектораль. — 2013. — 13 трав.
  4. ↑ У ТЕС — Федір; див.: Мельничук, Сивицький, с. 282.
  5. ↑ 5,0 5,1 5,2 5,3 5,4 Кливак Ілля Теодорович // Реабілітовані історією. Тернопільська область. Книга друга / Упор. О. Бажан, Є. Гасай, П. Гуцал, Л. Кіт. — Терно-граф, 2012. — С. 227. — ISBN 978-966-457-134-7.
  6. ↑ Кливак Корнило Теодорович // Реабілітовані історією. Тернопільська область. Книга друга / Упор. О. Бажан, Є. Гасай, П. Гуцал, Л. Кіт. — Терно-граф, 2012. — С. 227. — ISBN 978-966-457-134-7.
  7. ↑ Шематизмъ всего клира греко-католической Епархіи Станиславôвскои на рôк Божій 1903. — Станиславовъ, 1903. — Р. XVIII. — С. 211.
  8. ↑ Шематизмъ… Епархіи Станиславôвскои… 1904. — Р. XIX. — С. 211.
  9. ↑ Шематизмъ… Епархіи Станиславôвскои… 1905. — Р. XX. — С. 212.
  10. ↑ Шематизмъ… Епархіи Станиславôвскои… 1906. — Р. XXI. — С. 255.
  11. ↑ Іноді 1902 (див.: Шематизмъ… Епархіи Станиславôвскои… 1910. — С. 271), очевидно, помилково.
  12. ↑ 12,0 12,1 12,2 12,3 12,4 12,5 Ілля Кливак нар. 1880 пом. 10 квітня 1942.
  13. ↑ Шематизмъ… Епархіи Станиславôвскои… 1910. — С. 260.
  14. ↑ Шематизмъ… Епархіи Станиславôвскои… 1909. — С. 167.
  15. ↑ Шематизмъ… Епархіи Станиславôвскои… 1911. — С. 230.
  16. ↑ Шематизмъ… Епархіи Станиславôвскои… 1912. — С. 42; Шематизм… Епархії Станиславівскої… 1913. — С. 43.
  17. ↑ Шематизм… Епархії Станиславівскої… 1914. — С. 229.
  18. ↑ Мельничук, Сивицький, с. 282.
  19. ↑ 19,0 19,1 19,2 Тарас, І. Ілля Кливак: пророк Одещини. — 2008. — 26 квіт.
  20. ↑ 20,0 20,1 Виселили священика // Діло. — 1939. — Ч. 62 (19 бер.). — С. 13.
  21. ↑ 21,0 21,1 Ходак, с. 89.
  22. ↑ Делятинський, с. 378.
  23. ↑ Є й инші дати: 1 листопада → див.: Українська Галицька Армія. У 40-річчя її участи у визвольних змаганнях. Матеріяли історії. — Вінніпеґ : друкарня Видавничої Спілки «Поступ», видав Дмитро Микитюк, 1966. — Т. III. — С. 226; у ТЕС — 6 листопада → див.: Гуцал, П. Плиска Михайло Іванович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ин. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2010. — Т. 4 : А — Я (додатковий). — С. 468–469. — ISBN 978-966-528-318-8.
  24. ↑ У книзі «Західно-Українська Народна Республіка 1918—1923…» — о. Клівак; див. С. 354.
  25. ↑ Делятинський, с. 374.
  26. ↑ Західно-Українська народна республіка 1918—1923. Документи і матеріали. У 5 т. — Т. 1: Листопадова 1918 р. національно-демократична революція. Проголошення ЗУНР / Уклад.: О. Карпенко, К. Мицан. Івано-Франківська обласна державна адміністрація; Прикарпатський університет ім. В. Стефаника; Державний архів Івано-Франківської області. — Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2001. — С. 353—354 розділ. № 185. Протокол зборів делегатів Бучацького повіту по виборах повітового комісара і членів повітового комітету // Західно-Українська народна республіка 1918—1923. Документи і матеріали : у 5 т. / Т. 1 : Листопадова 1918 р. національно-демократична революція. Проголошення ЗУНР / Уклад.: О. Карпенко, К. Мицан. : Лілея-НВ, 2001. — С. 353—354. — ISBN 966-7263-75-4. (джерело надав д-р Петро Гуцал).
  27. ↑ У ТЕС — від 1922-го; див.: Мельничук, Сивицький, с. 282.
  28. ↑ Перебував під строгим наглядом поліції.
  29. ↑ За даними ТЕС — 1939 (див.: Мельничук, Сивицький, с. 282.); Д. Сивицького — у травні 1940.
  30. ↑ За даними І. Тарас, 1940 засуджений до 10 років заслання
  31. ↑ У Мшанці відкрили та освятили пам’ятник отцю Кливаку.

Джерела

  • Мельничук, Б., Сивицький, Д. Кливак Ілля Федорович // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ин. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2010. — Т. 4 : А — Я (додатковий). — С. 282. — ISBN 978-966-528-318-8.
  • Ходак, І. Місіонерська діяльність священика Іллі Кливака на півдні України в 1917-1919 рр. // Чорноморська минувшина. Записки Відділу історії козацтва на Півдні України — Одеса, 2013. — С. 85—93.

Посилання

Зауваги

Information icon4.svg Першу версію цієї статті створив Дмитро Лоґуш.
Ambox content.png Шановні читачі! Ця стаття ще може бути суттєво покращена. Ви можете допомогти виправити в тексті граматичну, стилістичну чи фактологічну помилки, неточности, доповнити статтю новими чи невідомими фактами.
Отримано з http://ternopedia.te.ua/index.php?title=Ілля_Кливак&oldid=40924